Анна Коршунова, українська письменниця, авторка багатьох дитячих книжок. Викладає географію в КЗСОР «Сумська обласна гімназія-інтернат для талановитих та творчо обдарованих дітей». Лауреат кількох літературних премій, в т.ч. «Коронація слова» і «Книга року ВВС».
Розмову зі знаною сумською казкаркою в затишній місцевій кав’ярні ми розпочали саме з письменництва. Більше на sumchanka.info.
“Любіть своє місто – воно дивовижне”
Поясніть мені, пані Ганно: ми з вами ходимо одними й тими ж вулицями, бачимо одні й ті ж пам’ятники, дороговкази, але ви бачите Любасю Сердешну та Альтанетту з Цукриком, а я – ні. І я не один такий, як так?
Напевно, біда багатьох сум’ян у тому, що вони так звикли до свого рідного міста, що перестали помічати в ньому прекрасне та дивовижне. А місто ж чарівне і казкове, якщо уважно пригледітись. Після роботи над науково-популярною книжкою про Суми, ми разом з художницею Світланою Качуровською, захотіли продовжити історії, але без жорстких обмежень, які накладає цей жанр. Ось і вийшло – казкове місто, де навіть пам’ятники оживають, спілкуються, потрапляють у різні ситуації. Ідея такого «казкового» бачення – її. Усе що ми вигадували, лягало на папір якось само по собі, граючись. Ми довго не могли придумати, як назвати відомий сумський ліхтарик із сердечком і написом “Я чекаю, бо кохаю”. Здається, то вона (бо Світлана придумала її саме як дівчинку!) і підказала: «Любася Сердешна», коли ми їхали повз нього маршруткою. Та й історія придумалась одразу, по дорозі, тож додому я майже бігла, аби схопити перший ліпший аркуш і записати все. До речі, там, в оповіданні, пояснюється, чому в написі зникла кома.
Коли пишеш для дітей – важливо не забувати, як це – гратися. Але все ж лишатись дорослим.
“На слова інвалід та каліка в родині існувало табу”
А ваші учні знають що ви авторка саме казок? Як вони на це реагують, що кажуть, критикують?
Гуртківці знають, учні на уроках, мабуть, не всі. Але з літстудійцями ми ділимось і ідеями майбутніх книжок, багато обговорюємо, обмінюємось прочитаним, відвідуємо презентації. І якщо я писатиму книжку про підлітків, то звісно – вони мої найперші читачі й критики-порадники.
А що, є натхнення та ідеї написати таку книжку?
Ідеї є, немає часу, бо велике навантаження цього року. Збираю матеріал, тому говорити про це поки що зарано.
Добре, поставлю питання по іншому: а про що Ганна Коршунова не готова писати?
Мабуть, про війну… Розумію, що потрібно, розумію, що хтось повинен це робити, що маємо відрефлексувати й зберегти пам’ять, але поки, що не можу. Мій дідусь воював у Другій світовій, втратив праву руку. У нас вдома слова інвалід і каліка були під забороною: він вважав себе абсолютно повноцінною людиною й обмеження сприймав швидше як виклик. Усе вмів робити, був одним з найкращих господарів у селі. Я тільки зараз починаю розуміти те, що не розуміла в дитинстві. Він дуже не любив про війну розповідати, ненавидів пафосні заходи й пісні, більшість фільмів про війну. Але дуже трепетно слухав і співав «А льон цвіте синьо-синьо» і «Степом, степом йшли на бій солдати». Спогади про війну для нього були надто болючими, щоб повертатися. Як і для нас зараз – переживання, які згодом стануть спогадами. Звісно, війна відобразиться у творчості, як – не знаю, я поки що не готова про це говорити.
“А Пушкін мені й не подобається”
А як ви писали твори у школі? Подобалось?
Подобалось, майже завжди було 5, по п’ятибальній системі. Навіть у мами збереглися кілька зошитів. І за правильне ставлення до російської літератури я вдячна… вчительці, яка викладала цей предмет. Про те, що з Достоєвського достатньо знати, про що він писав, щоб не читати, про пристосуванця Євгенія Онєгіна, про справжній сенс «Мцирі» – зовсім інший, ніж у трактуванні радянських підручників розповіла нам саме вона.
А вірші в школі писали?
Так, у підлітковому віці. Починала російською, бо народилась і виросла в Кропивницькому, вчилась у школі з російською мовою викладання – власне, як практично всі у ті часи. Перший цикл віршів показала вчительці російської мови. Вона почитала й зауважила: “Нєплохо, но ето же нє Пушкін”. Я знизала плечима й відповіла: “А мені Пушкін ніколи й не подобався”. Вчителька скривилась: “Ну, іщі сєбє другова куміра для подражанія…” Після цього випадку я перейшла на українську мову. Тож з 14 років у мене не виникало питання: якою мовою писати.
“Сьогоднішні діти вільні від “совка”
Поговорімо про вашу педагогічну діяльність. Як вам нинішня молодь, надихає чи розчаровує?
Більше надихає. Хоча вони різні, Але – чудові. Вони мають більше свободи й більше відповідальності, ніж ми. І це не дивно, адже сьогоднішні діти вільні від того вантажу, який несе моє покоління, сподіваюсь – вільні від “совка”. Хоча іноді трапляються закиди про те, як було гарно раніше, такий собі відгомін домашніх розмов.
“Молодь зможе, якщо не все, то дуже багато”
Не повірю, що вам ніколи не доводилось стикатись з хуліганами чи ледарями в класі?
Ще і як стикалась! Свого часу я була класним керівником в так званому класі вирівнювання – класі, де зібрали найбільш «неблагонадійних» з усієї паралелі. Досвід дуже цінний, і це найкращий і найулюбленіший клас. До речі, у книжці «Комп і компанія» дуже багато прототипів або ж рис, є навіть окремі епізоди, «списані» саме з учнів цього класу.
А яке майбутнє очікую нашу країну, наше місто з такою молоддю?
Гадати – невдячна справа. Та в чому я впевнена, це в тому, що сьогоднішня молодь зможе якщо не все, то дуже й дуже багато.
